LGM-25C Titan II
Запит «Титан-2» перенаправляє сюди; про українське крано-монтажне судно див. Тітан-2.
| Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Зверніться на сторінку обговорення за поясненнями та допоможіть виправити недоліки. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. |
 | ||||
| Пуск ракеты LGM-25C | ||||
| Призначення | МБР | |||
|---|---|---|---|---|
| Країна | США | |||
| Розміри | ||||
| Діаметр | 3,05 м м | |||
| Маса | 154 т кг | |||
| Споріднені ракети | ||||
| Історія запусків | ||||
| Всього запусків | 106 | |||
| Успішних | 101 | |||
| Невдалих | 5 | |||
| Перший запуск | 12 березня 1962 | |||
| Останній запуск | 18 жовтня 2003 | |||
LGM-25C Тайтен II (англ. LGM-25C Titan II, [’taɪtən] — «Титан») — міжконтинентальна балістична ракета, розроблена в США в кінці 1950-х — початку 1960-х років на основі ракети HGM-25A Titan I. Стояла на озброєнні з 1963 по 1987 рік. На її базі створені ракети-носії Titan II GLV та Titan 23G.
LGM-25C є глибокою модернізацією HGM-25A . У порівнянні з першим «Титаном» ракета здатна вивести на орбіту вдвічі більшу вагу. LGM-25C є рекордсменом серед американських МБР за вагою, що закидається, і потужності ядерного заряду — 9 мегатонн.
Історія
Проєкт удосконаленого «Титану» був представлений компанією Glenn L. Martin у червні 1960 року під позначенням SM-68B. Ракета була в півтора раза важчою за HGM-25A, зі збільшеним діаметром другого ступеня і з подовженим першим ступенем. На ній було застосовано ракетне паливо тривалого зберігання, що значно скорочувало час — всього до 58 секунд[1] — для підготовки пуску, і дозволяло запускати ракету безпосередньо з шахти, не піднімаючи попередньо на поверхню. Водночас, суміш аерозину і тетраоксиду діазоту є вкрай токсичною і легкозаймистою, що у разі витоку призводило до миттєвого вибуху.
Перший тестовий запуск ракети вже під позначенням LGM-25C було виконано у грудні 1961 року. Ракета була оснащена найбільшою бойовою частиною, яка коли-небудь застосовувалася на американських ракетах: W-53 потужністю 9 Мт. Близько 50 ракет LGM-25C були розгорнуті до 1963 року і склали кістяк наземних стратегічних ядерних сил до розгортання «Мінітменів».
Конструкція
Ракета «Титан II» була, подібно до свого попередника, виконана двоступеневою, але була при рівних розмірах майже наполовину важчою; її вага у повністю заправленому стані перевищувала 150 тонн. Її двигуни працювали на комбінації аерозину-50 та тетраоксиду діазоту; обидва компоненти могли тривалий час зберігатися в баках ракети й мали високу енергетичну ефективність. Проте, паливна суміш була вкрай токсична і дуже небезпечна в експлуатації — будь-який витік міг призвести до вибуху, що спричинило руйнування як мінімум двох ракет.
Перший ступінь ракети був оснащений двокамерним ракетним двигуном «Аероджет» LR-87. Двигун розвивав тягу до 1900 кілоньютонів. Другий ступінь оснащувався двигуном «Аероджет» LR-91, що розвивав тягу до 445 кілоньютонів. На відміну від першого «Титану», обидві ступені були однакового діаметра. Паливні баки не були носійними і розміщувалися всередині ґратчастого каркаса, зовні прикритого зовнішньою обшивкою ракети.
Перша система наведення, використана LGM-25C, була розроблена компанією AC Spark Plug. Вона містила інерційний вимірювальний блок, розроблений на основі креслень MIT Draper Labs. Як автомат наведення ракети використовувався комп'ютер IBM ASC-15. Пізніше система була замінена більш сучасною DUSGS (Delco Universal Space Guidance System).
Всі розгорнуті ракети «Титан II» несли бойову частину з термоядерним зарядом W53, тротиловим еквівалентом близько 9 мегатонн. Це була найпотужніша бойова частина, колись розгорнута на американській балістичній ракеті. Через значну вагу, тільки «Титан II» міг доставити W53 на міжконтинентальні дистанції, що й визначило довголіття цієї ракети.
W53 призначалася для руйнування укріплених заглиблених споруд. Детонація бойової частини цього типу біля поверхні створювала область великих руйнувань радіусом понад 10 кілометрів; світлове та теплове випромінювання могли викликати пожежі та опіки в радіусі до 30 кілометрів. З урахуванням порівняно високої точності ракети — ймовірне кругове відхилення не перевищувало 1,5 км — «Титан II» міг бути використаний для поразки навіть таких потужних захищених споруд як Об'єкт 825ГТС в Балаклаві.
Розгортання
У 1960-х — 1980-х ракети були розгорнуті в трьох позиційних районах: в Аризоні, Арканзасі та Канзасі (по 18 ракет).[2] Ракети перебували на озброєнні трьох стратегічних ракетних крил — 308-го на авіабазі Літтл-Рок, штат Арканзас, 381-го на авіабазі МакКоннел, штат Канзас, і 309-го на авіабазі Девіс-Монтейн у штаті Арізона. Існував також експериментальний ескадрон на космодромі Ванденберг, який мав три пускові шахти. Планувалося розгортання ще одного ракетного крила на авіабазі Гріфінс у Нью-Йорку, але від цих планів відмовилися.
Ракети у складі крила розгорталися двома ескадронами по дев'ять ракет у кожному. Пускові шахти «Титан II» були суттєво спрощеною версією пускового комплексу «Титан I»; кожен комплекс складався із залізобетонної шахти з ракетою, з'єднаного з шахтою тунелями технічного бункера і заглибленого куполоподібного командного центру, що примикає до нього, в основі якого розташовувалися резервні дизель-генератори. Запуск ракети здійснювався прямо з шахти гарячим стартом; тобто двигуни першого ступеня запалювалися всередині шахти.
Кількість «чергових» LGM-25C за роками:
- 1963 — 56
- 1964 — 59
- 1965 — 59
- 1966 — 60
- 1967 — 63
- 1968 — 59
- 1969 — 60
- 1970 — 57
- 1971 — 58
- 1972 — 57
- 1973 — 57
- 1974 — 57
- 1975 — 57
- 1976 — 58
- 1977 — 57
- 1978 — 57
- 1979 — 57
- 1980 — 56
- 1981 — 56
- 1983 — 53
- 1984 — 43
- 1985 — 21
- 1986 — 9
Ракети «Титан II» були єдиним типом рідиннопаливних МБР на озброєнні ВПС США після 1965 року. Їх збереження на озброєнні було пов'язане з тим, що тільки «Титан II» могли нести надважкі термоядерні бойові частини W-53, еквівалентом 9 мегатонн. Ці гігантські боєголовки призначалися для поразки особливо захищених цілей, на кшталт бункерів командування, баз підводних човнів та подібних укріплених споруд. Ракети «Мінітмен», хоч і дешевші та простіші в експлуатації, не могли нести бойові частини еквівалентом понад 1,5 мегатонни. В результаті, 60 присутніх на чергуванні «Титан II» несли загальний мегатоннаж[3] у 540 мегатонн — або майже 40 % загального мегатоннажу на всіх МБР ВПС США.
У 1970-х з ракетами LGM-25C відбулися два великі інциденти, викликані швидкопсувною ізоляцією і витоком палива. 19 вересня 1980 року стався вибух МБР Titan II в Арканзасі, катастрофа, яка лише дивом не призвела до тяжких наслідків. Лише з липня 1982 року ракети стали знімати з чергування. Остання була виведена із шахти 5 травня 1987 року. Всі ракети зберігаються на авіабазі Девіс-Монтен в Арізоні .
На основі LGM-25C були розроблені ракети-носії Titan II GLV і Titan 23G, які використовувалися в НАСА, зокрема в програмі Джеміні.
Див. також
- Титан-1
- Р-16
Примітки
- ↑ «The hidden base that could have ended the world». Архів оригіналу за 3 жовтня 2019. Процитовано 30 січня 2022.
- ↑ Межконтинентальные баллистические ракеты наземного и шахтного базирования (рос.). Архів оригіналу за 9 квітня 2012. Процитовано 13 вересня 2009.
- ↑ Умовний термін, що використовується визначення сумарної потужності всіх боєголовок конкретного типу.
| |||||||||||||||||||||||||||||
